ІСТОРІЯ СЕЛА МАЛИНІВКА

                         


Тут український степ вбивається в силу і котиться до Чорного моря під свист вітру та погляди палкого сонця. Полем здіймає куряву юнак – вершник на вороному коні, на боці ша… Ні не шабля - мобілка. Час лине вплітаючи нове в тисячолітню канву життя. Блакить петрів - батога змагається з чистотою неба. Парфуми знімають шапку перед вишуканим запахом чебрецю. Розмай трав заховався по балках та кручах а на горі – царство тракторів, море пшениць, соняхів, кукурудзи. А де житиме ковила? Житиме на курганах – Українських пірамідах , які наші предки почали споруджувати ще шість тисяч років тому.
На невеликім острівці степової природи і культури «охороняється» кіммерійцями, скитами, сарматами. Мертві захищають Україну від живих для ще ненароджених .
Села, як і люди, мають свої біографії. І у кожного вона своя, неповторна. Щоб краще зрозуміти, та взнати історію  маленького села необхідно краще знати історію рідного краю. З історією Петрівщини нерозривно пов’язана історія села Малинівки. Територія краю розташована на правому березі Дніпра, знаходиться у межах центральної частини Українського кристалічного щита. Кристалічний фундамент утворений гранітами, гнейсами, сланцями зібраними у лінійні складки. Характерні види корисних копалин: горючі (буре вугілля – кар’єр Балахівський), рудні (Криворізький залізорудний басейн), нерудні ( графітні поклади відкрито на території земель Малинівської  сільської ради), глини – біла, червона, руда ( ХVІІІ століття в володіннях пана Шуйського випалювали цеглу соломою), граніт, будівельний камінь, піски та прісна вода. Клімат помірно – континентальний: зима м’яка  з частими відлигами, літо тепле і сухе. Переважають північно – східні та північно – західні вітри. На території села протікає річка Верблюжка, яка впадає в Інгулець, є п’ять ставків.
     Територія села відноситься до степової зони, яка має лісосмуги та чагарники, де переважають – акація біла, дуб, ясен, шовковиця, липа, клен, берест, терен, жостір, шипшина, бузина, глід, дереза. Основна частина це орні землі, тому природна рослинність збереглася в балках на схилах Верблюжки: ковила, полин, васильки, ромашки, дикий ірис, синій та білий пролісок, рогоза, очерет, горицвіт, підсніжники, реп’яшок, нетреба, чебрець, лобода, грицики звичайні, шпориш, перстач білий, конюшина біла. Тваринний світ представлений тваринами як лісу так і степу: лисиці, зайці, козулі, дикі свині, борсуки, ховрахи, видри, ондатри, дрофи, сіра чапля, фазани, журавлі, дятли, синиці, горобці, куріпки, перепілки, дикі качки та кури, бекаси, бугайчик, шуліка, кібець, степовий орел, сорока, сойка, шпак, зозуля, крук, одуд, польові жайворонки, соловей, ластівка, гадюки, вужі та жаби. В річці Верблюжці водяться розмаїття риб: щука, карась, короп, в’юни, лин, сом, раки та молюски.
В епоху Палеоліту на нашій території проживали первісні мисливці, клімат в цей час був субарктичним. Так як величезний льодовик доходив до міста Кременчук в нас була звичайна тундра. Тут бродили мамонти, бізони, північні олені ( на весні 1985 року в селі Вовчанка весняними талими водами у Зайчиковій балці було вимито скелет мамонта, його бивні забрали представники з району – свідчення жителя села Єгорова Дмитра Терентійовича). Життя наших пращурів було боротьбою за виживання.
    Перша письмова згадка про село Малинівку датована 1767 роком територія села належала до Запоріжжя, тобто була землею козацьких вольностей. Першим поселенцем був козак Малина який поселився на річці Верблюжка. Про те що землі засиляли біглі козаки свідчать чисто козацькі прізвища селян з навколишніх колишніх сіл – Снігурівка (Богданівна), Вовчанка (Волкова), Ново – Миколаївка та самої Малинівки : Булда, Вовк, Чоботар, Ведмідь, Гончар, Бондар, Корж, Мороз, Сікун, Перчун, Гайдук, Небога, Гонта, Жилізняк , Куліш, Кущ, Щур, Бас, Кисіль, Богун, Вершок, Дрозди, Чудний, Білокінь, Прищепа, Люлька.
За деякими історичними відомостями до володінь відставного штабс-капітана П.О. Аврамова, який за часів Катерини другої одержав винагороду дев’ять  тисяч десятин землі, належало і село Малинівка, яке він згодом продав.
Згідно «Списки церквей Херсонской иепархии – 1902 год» жителі Олександрівки, Федорівки, Жуганівки, Малинівки належали до приходу Олександрівської церкви  -  Рождбогороднічная, яка побудована 1795 року. 
В 1896 році Херсонській губернії Олександрійського уєзду Новостародубської волості в селі Малинівці знаходилась економія купця Шуйського  Івана  Афанасійовича  та  купчихи  Шуйської Євдокії Максимівни ( корені Шуйського І.А. сягають царського престолу Росії 1606 – 1610 р.р.       В час смути цей рід потрапив до Польщі. Новогеоргіївським міським головою був міщанин Шуйський Афанасій Афанасійович.)
За свідченням жительки села Кисленко (Вакуленко) Христини Карпівни 1896 року народження в селі був прекрасний, добротний маєток поміщика Миколи Івановича Шуйського. Маєток розташований на березі р. Верблюжки , до річки був посаджений великий, красивий сад з алеями які  вели до фонтану. В фонтані плавали незвичні для того часу «золоті рибки», алеї були обсаджені квітами, особливо багато було півоній блідо – рожевого кольору.
Поміщик Шуйський мав великий кінний двір, землю. Землі що належали пану Шуйському це територія с. Вовчанка, основна частина с. Малинівка, ще й трішки Олімпіадівки.
Займався він скотарством, мав цегельний завод, на якому виготовляли в основному цеглу використовуючи місцеву глину. На цеглі обов’язково був присутній логотип «Ш». Випалювання проводилося за спеціальним методом – соломою. 
За маєтком у поміщика знаходився ставок господарського призначення, в якому напували худобу розводили гусей, а вище в сторону Олімпіадівки знаходився  тік .
За свідченнями Кисленко ( Вакуленко) Х.К., яка працювала у поміщика Шуйського економкою він був гарним, добрим, а пані вередлива і дуже манірна. В святкові дні сім’я поміщиків з  прислугою виїздив на відпочинок  в с. Вовчанку до ставка, який і до сьогодні називають Шуйським. На той час гребля ставка була обсаджена високими тополями. 
На території села Малинівка був ще один землевласник - Генріх Міллер мав 35 десятин землі , який був убитий Скляром під час повстання.
В 1861 році в країні відбулася реформа із звільнення селян від кріпацтва, внаслідок чого селяни отримали наділи по три десятини. Земельна реформа Столипіна принесла вигоду лише тим селянам які отримали по десять десятин землі та кредити. У деяких селян  появилися  нові знаряддя обробітку землі, але заможних селян в селі майже не було. В наступні роки після реформи життя не стало кращим. 
В 1865 році колишні військові поселяни Варварівки, Малинівки, Новгородки відмовились виконувати повинності, вимагаючи зміни сільських старшин, які використовували збір податків для свого збагачення. Для приборкання бунту було вислано з Харкова полк драгунів.
На ярмарок  селяни  щоб щось продати або купити ходили в с. Спасово та с. Чечеліївку . В селі була лавка та винний шинок хазяїном якого був єврей.
З 1903 року працювала земська початкова школа, побудована за кошти Повітового земства. Село заселялося по річці Верблюжка та ділилося на п’ять слобод : Миронівка, Омельківка, Лиса гора, Кут, та Довга.
До революції в Україні налічувалося 2,8 млн. безкорівних та безкінних селянських господарств. Саме на них розраховувала нова влада, надаючи землі поміщиків у трудове користування. Вона переймалася турботами ліквідації поміщицького землеволодіння та розподілу його серед малоземельних селян. Активісти складали подвірні списки про майновий стан того чи іншого селянського двору. Соціалізація, яка разом з посухою обернулася антирадянською збройною боротьбою селян. 
В 1918 року в селі влада була не стійкою і мінялася майже щомісяця. Щосвітанку стривожені селяни гадали: «Хто ж сьогодні владарюватиме в селі, куди заховати господареві свою родину та останню конячину. Будуть чи не будуть сьогодні палити село» бо таке  траплялося повсякчас.
Від тих подій нас відділяє майже сторіччя безповоротно в небуття пішли імена більшості учасників подій. Заросли травою стежки, на яких знімали куряву озброєні вершники…   Висохла кров…   Оплакано жертви… 
Виросли покоління які цього не бачили,  не пережили минуле нам замінили легенди, кіно версії. Історія написана і переписана, до цього часу щось загубилось, а щось збереглось. Не  залишилося наше село безмовним перед історичними подіями тільки, як і зараз було роз’єднаним, слабким, піддавалося тиску, залежало від сильнішого, не почувалося господарем.
В 1919-1920  роках в село від більшовиків та білих захищали повстанські загони Ярового (Яровий Сава Демидович), Хмари, Костя Степового, Матвія Григор`єва  основа яких складалася з селян, які не приймали більшовицьку ідеологію з їхнім «Законом про землю» від 5 лютого 1920 року, що позбавляв поміщиків і селян землі.
Селяни збиралися в повстанські загони щоб повернути своє майно і землю, боротися за свою волю і свободу України. Відомі імена тільки деяких героїв: Бурмаченко М.Н.  1888 р.н., Бурмаченко С.В 1891 р.н, Андрусенко Ф.С. 1896 р.н., Башта Ю.А. 1895 р.н., Бутарний У.Т. 1883 р.н., Гавеля Ф.І.              1899 р.н., Гирик Я.І 1896 р.н., Люлька А.О. 1868 р.н., Люлька Г.А. 1891 р.н., Одод М.О. 1884 р.н., Одод Н.О. 1901 р.н., Одод С.Ф. 1882 р.н., Бабенко Л., Малиця Панас, Хмара Степан, які знаходились у повстанській армії Григор’єва і брали участь у боротьбі проти більшовицьких загарбників. 
В 1920 році армія Будьонного наближалася до села, але жителі сусіднього с. Чечеліївки обложили село боронами та вийшли з штилями – село було майже все спалено. Малинівці ж зустріли армію Будьонного з глеком молока та хлібиною. З тих пір повелось що при зустрічі на ярмарку вітаючись чоловіки говорили: « Добридень «глечики».» - «І вам доброго здоров’я   «штильщики» . Про це розповідала Кущ Килина Іванівна 1899 р. н. своєму онукові Шаповал А.Д. На скільки правдивий цей переказ або вигаданий за часів СРСР не відомо.
Село стало жити за законами Москви – з колишніх ледарів і пияків на чолі з уповноваженим зверху було створено комітет «незалежних» селян, який поділив поміщицькі і селянські землі та їх майно. Найкращі господарі були об’явлені ворогами і куркулями, піддані терору, деякі родини висланні в Сибір. Все їхнє майно було розграбоване. Шуйському вдалося втекти, маєток був залишений на призволяще та розграбований. Люди викопували дерева та переносили в свої двори, а півонії з панського саду ще й досі цвітуть в дворах старожилів. Згодом маєток був зруйнований як залишки капіталізму.  
З остаточним встановленням антиукраїнської влади більшовиків село належало до Чечеліївської сільської ради. Комнезами організовували в селі товариства по спільному обробітку землі, так в селі було створено п’ять артілей, першою була на Миронівці під назвою «Промінь волі» яку очолив Кущ Парфентій Григорович 1889 р.н. Збереглися ще в пам’яті односельців прізвища і інших голів с/г артілей : Малиця Григорій Григорович та Шаповал Павло Афанасійович.
Техніки не було, майна та реманенту мало, тому і не спішили селяни вступати в артіль. Жінки пробували повернути назад своє майно, бо не могли стерпіти як ревіла голодна худоба нажита непосильною каторжною працею.
За словами Кущ Домахи Тимофіївни 1906 р.н. дехто вночі різав худобу, а баба «Чабанка»,  щоб не усуспільнювати свій плуг віднесла в шинок та поміняла на товари.
Свої ж земельні наділи селяни обробляли плугом, бороною, косами та ціпами, працювали всі від малого до старого. 
Після невдалих спроб налагодити господарство, голоду 1922-1923 рр. більшовики оголосили політику НЕПу. Поступово все ставало на свої місця. Так звані незаможні майже все промотали і пропили за перший рік господарювання. Дбайливі і розумні, трудолюбиві нащадки колишніх козаків почали хазяйнувати на своїй землі, купувати землеобробні машини, ставити млини та крупорушки, отримувати непогані прибутки. Так тривало до 1929 року.  
Почалась тотальна колективізація, а насправді добре організований грабунок селян. Усуспільнювалось все: реманент, коні, воли. Для прискорення колективізації почали забирати житло та майно найбільш підприємливих селян. 
Старожили ще пам’ятають злочинців-«активістів», які агітували за вступ в колгоспи : Настусенко Олександр, Кущ Марко, Левко Степан, Ляхівець Ївга та молодий вчитель Коваль. Ці люди ходили попід хатами залякували та відбирали останнє. Один із прикрих випадків стався в сім’ї  Білаш Емануїла, зайшовши до хати активіст Настусенко  Олександр 1896 р.н.  побачив сидячого на кожусі маленького Дмитра сина Емануіла він стряхнув його з кожуха мов кошеня, та забрав кожух під руку, а Ляхівець Ївга тим часом нишпорила по запічках,   де в печі знайшла горщик з квасолею, забравши квасолю, вона розбила горщик посеред хати. Ці свавільні, жорстокі акції називали розкуркуленням. Від дій активістів постраждали і інші односельці: Іщенко Єгор, Ратник Єгор, Христенко Максим. 
В 1929 році артілі «об’єдналися»  та утворили колгосп  ім. Енгельса. 
В 1932 – 1933 роках людей чекало ще страшніше лихо – продуманий спланований і добре організований геноцид проти українського народу - Голодомор. Актові записи за цей період не збереглися, за переказами очевидців: Малиця Прова Миколайович маючи механічні жорна, ночами таємно молов борошно для односельців із зерна яке люди знаходили в норах гризунів, або таємно приховане від чужого ока. Відомо про деяких осіб, які померли в Голодомор: Гребінченко Микола Єлисейович, Кобилянська Настя, Желізняк Єфросинія, Яротник Галина Макарівна, Яротник Микита Макарович, Яротник Килина Макарівна. Люди їздили у світи якби щось виміняти, випросити та прокормити сім’ю. Розвал селянських господарств тривав …
В 1937-1938 роках почалися арешти та пошуки ворогів народу яких звинувачували в антирадянській пропаганді. Більшість селян каторжно працювали, будували зерносховища, ферми, та обробляли землю. Праця людей оцінювалась трудоднями які оплачувались натурою і трохи грішми (один трудодень мав грошову оцінку 0,5- 1,20 рубля), тобто люди були практично рабами.
На території району утворювались МТС, які допомагали колгоспам у механізованому обробітку землі. 
Та мирну працю перервала Друга світова війна 1941 – 1945 роки. З розповіді Куща Михайла Михайловича уродженця с. Малинівки 1905 р.н. «німці прийшли в наше село у серпні 1941 року, нас молодих допризовників сільська рада відібрала 82 особи та забрали на фронт. Знущанням, тортурам які впроваджували німецькі окупанти не було меж. Потрібно було прокладати залізничну колію з с. Водяно до станції Куцівка. Люди прокладали її за допомогою корів, які були останньою надією на прожиття. В селі залишилося 3-4 корови. Нестерпні умови праці забирали життя жителів села які були в тилу ворога.»
Загалом протягом війни було призвано 181 житель села, з них загинуло 93, а 44 нагороджено та удостоєно бойових нагород. Світлою пам’яттю оповитий спомин про земляків які стали героями Радянського союзу – Щур Феодосій Андрійович, Булда Степан Костянтинович та Дригін Василь Степанович.
З розповіді Комишової Валентини Гриргоріївни 1926 р.н.  « На той час вивозили масово молодь в Німетчину.  Під час окупації старостою  в селі був Іван Мороз який приніс повідомлення на медкомісію в Петрово та дав пораду: «Ти Вовчанська піди та візьми довідку що ти 1925 р.н.» , бо зразу брали тільки 1926 рік народження. Я  принесла довідку, та через два тижні  вже брали  молодь 1925 -1927 роки. І знову на допомогу мені прийшов староста сказавши: «А тепер на ноги уповай дитино».  Вся молодь села тікала та переховувалась, тоді поліцаї робили на них облави та виловлювали. Комишову Ганну Захарівну знайшли під піччю, Шаповал Василина Тимофіївна заховалась на Куті в сестри. Я вскочила у двір баби (Лакацихи) Ляхівець Ївга то вона враз затуливши двері спиною сказала: «Не пущу ти хочеш щоб мене вбили німці.» тоді я вскочила в сусідній двір та сховалась у кабиці. Господар Малиця Петро Іванович 1912 р.н. виявив мене вранці, але не прогнав, де і пробула я до самої ночі. Потім мати мене одвела в степ під Спасово де був наш земельний наділ там я прожила три місяці. Мати ночами носила їсти за сім кілометрів та одного разу вона мене повела в село Спасово до баби Федьчихи покупатися, пересидівши в клуні до ночі знову повернулася в степ. Коли прийшла додому то через три дні в село вступили Радянські війська. Але не всім тоді вдалося втекти та сховатися  від «людоловів», так потрапили в їхні руки та були відправленні до Німечини: Гайдук Марія, Яротник Віра Варивонівна, Комишова Ганна Захарівна, Яротник Іван Микитович, Настусенко , Яротник Софія Макарівна, Лавецька Єфросинія Панасівна. Старосту Мороза Івана, який допомагав людям все ж таки засудили на десять років, а жаль був хороший чоловік, але ж був тоді такий час.»
16 листопада 1943 року село визволили від Німецько - фашитських  окупантів. Серед перших післявоєнних голів колгоспу були: Кущ Яків Давидович 1910р.н., Шаповал Карпо Тимофійович, Кущ Володимир Данилович, Іщенко Іван Дмитрович 1917р.н. Вони згуртовували людей, та почали відбудовувати господарство та село в цілому.
Шанують і пам’ятають сельчани тих, які пройшовши фронтові дороги, одержавши перемогу вернулися в рідне село щоб підіймати його з руїн. Завжди в пошані жителів солдатські вдови, які бережуть світлу пам'ять про своїх чоловіків виховували і навчали дітей та непосильною жіночою працею допомагали відбудовувати село.
Колгоспники по крихтах збирали і ремонтували інвентар, лагодили будівлі, почали готуватися до весняно – польових робіт. Селяни, хати яких були зруйновані , приступили за допомогою односельців до ремонту будівель не зважаючи на холод. На селі відкрився медпункт в якому працювала Шаповал Ольга Мануїловна, якій завдячують своїм життям та здоров’ям односельці. Про неї і до цього часу збереглися теплі спогади. Запрацювала школа, відкрився магазин на Миронівці де працювала Тритяк Мотря Тимофіївна. Першою жінкою – трактористом  була в селі  Глушко (Кисленко) Любов Григорівна 1912 р.н. На сучасній території господарства було п’ять колгоспів – ім. Карла Маркса ( с. Чечеліївка), ім. Енгельса (с. Малинівка), 8- Березня (с. Снігурівка)- Чечеліївської сільської ради, ім. Ворошилова (с. Вовчанка), Червоний сівач (с. Ново – Миколаївка) – Вовчанської сільської ради (головою була в 1919р. Христина Чайка), які 1950 році шляхом укрупнення утворили три колгоспи ім. Ворошилова, ім.  Карла Маркса та ім. Енгельса. 
Під час укрупнення жителі села Вовчанка побоюючись що вони залишуться без землі та роботи, невдоволенні низькими заробітками, на сходці села вирішили направити Стадніченка Фоку Севастяновича на  зустріч з головою ради міністрів УРСР – Хрущовим. Стадніченко їздив до Києва на зустрічі повідомив проблеми односельчан, але великих змін для селян не відбулося. 
В 1953 році відбулося ще  одне укрупнення внаслідок чого утворився к-п ім. Карла Маркса з центральною садибою в с. Малинівка який очолив тридцяти - тисячник  Чабан  Микола  Петрович.  (На ХХ зїзді  КПРС вирішили направити тридцять тисяч комуністів на зміцнення колгоспів). За колгоспом було закріплено 5800 га. сільськогосподарських угідь  в т.ч. орної землі – 4331 га. 
Під керівництвом М.П. Чабана почалося масове будівництво ферм, зерносховищ, господарських дворів. Побудовано в с. Малинівці Будинок культури, першим його очолив – Кущ Володимир Данилович (спочатку демонстрували німе кіно за допомогою динамо – машини, якою керував Чернишов В.Л.) та два бригадних клуби в с. Чечеліївка  та с. Вовчанка, побудовано восьмирічну школу з бібліотекою з спеціальними кабінетами та спортивним залом,  директором якої був Антоненко  Іван Якович , завідуючою дитячого садка була Настусенко Софія Тимофіївна. Завідувала сільською бібліотекою Перлата Галина Іванівна.                
Відновлювалося село. Розпочалося будівництво нових будинків та перебудова старих. Керівник був дуже вимогливий, але щедрої душі людина. В першу чергу допоміг відновити будівлі вдовам та одиноких односельців. Господарство поповнювалось новою технікою. В колгоспі був сад, город та пасіка. Село змінювало свій вигляд. Значним поштовхом у розвитку села стала електрифікація та радіофікація, в село возили та демонстрували кінофільми.
В господарстві було три ферми та три тракторні бригади, автопарк, вівцеферма, птахоферма, зернотоки. На території господарства в 1959 році проживало 1074 людини.
Новий економічний підйом села розпочався 1967 – 1975 роки за головування Бутко Володимира Григоровича 1935 р.н. В центрі села збудовано гуртожиток, їдальня, новий дитячий садок, двохповерхову ремонтну майстерню на тракторній бригаді, будувалося багато житлових будинків та появилася нова вулиця Молодіжна яку заселили жителі с. Вовчанка , Ново - Миколаївки, Снігурівки. Багато приїздило заробітчан з західної України, Молдавії та так і залишалися жити в селі. Побудовано кам’яну дорогу від Малинівської школи до Чечеліївської.
В селі великого підйому набуло культурне дозвілля селян. В будинок культури запрошували професійні колективи, відомі артисти, створили сільську футбольну команду, колективи художньої самодіяльності, які брали участь у районних та обласних конкурсах.
Після виходу фільму «Весілля в Малинівці в 1967 році наше село відвідали славнозвісні актори : М. Пуговкін, Л. Алфімова , В. Самойлов. 
Якби не та стара кінокартина то хто  помітив би навіть на детальній карті малесеньку Малинівку в Петрівському районні . А вона ж умістила в собі чи не всю новітню історію України.   В один бік кинеш оком – в ранковому серпанку мріє сусідня Чечеліївка з відти родом врангелівський офіцер Чечель з фільму. Та й монастир, де базувалась строката компанія  Гриціяна Таврічеського,      ще дореволюційних часів тулився побіля того села. Глянувши в інший бік, побачимо пристанок  отамана Григор’єва  – велике село Верблюжку , про неї також згадується в фільмі. Армія отамана яка підтримувала тоді більшовиків, був навіть Верблюжський полк, найбієздатніший і най дисциплінований, сформований з місцевої людності. До відомої кінострічки «Весілля в Малинівці» ввійшли події, що дійсно відбувалися в селі. Через село протікає річка Верблюжка , а Чечель дійсно перебував під час громадянської війни в нашому селі , та й загін  Григорєва не раз бував тут. А дідусь що по декілька разів на день міняв шапку при змінні влади був старостою села. (Що до фільму то його знімали  в селі Хорошка на Полтавщині.) Але ж всі події перекручені, герої там бандити, а злочинці-більшовики дуже гарні. Чи знімуть колись Нове Весілля в Малинівці в Україні?
З кожним роком село ставало заможнішим, люди отримували відповідну заробітну та натуральну плату за працю, що надавало змогу мати такі речі як: холодильник, телевізор, пральні машини. Колгосп зміцнювався,  господарство яке було зерно - молочного напрямку вже спеціалізувалося на вирощуванні тільних телиць. Молочно – товарну ферму очолював ветеран ВВВ та праці – Єгоров Дмитро Терентійович , вона прославилась трьох тисячними надоями. Тракторна бригада поповнювалась новою технікою, на території автопарку збудовано авто майстерню . На більшій території села прокладено водогін, заасфальтовано дорогу та прокладено асфальт на кожну вулицю. В селі появилася лазня, та розпочалося будівництво нового житлового масиву це вулиця Нова . Всі ці зміни відбулися завдячуючи голові колгоспу Кущ Миколі Кириловичу (депутат районної ради).
Великий вклад у розвиток села внесли ветерани праці, односельці : Шаповал Г.І., Кесіль П.О., Степанова Є.Г., Вершок Г.А., Яротник В.Н., Жаров О.П., Косенко М. Півторацький П. Удовиченко В.Н. Стеценко П.Н. Кущ М.Т. Іщенко О.Х. Заєць І.С., Рябець О.Г., Яротник Т.Н., Небога Н.С., Чернишов В.Л., Люлька П.І., Прищепа С.О., Півторацький І.Т., Шаповал О.А., Грибова О.Н., Шаповал О.Н., Настусенко М.П., Вершок Г., Гайдук Г., Іщенко Ф.П., Кущ М.К., Кударенко І.І., Узлова М.П., Іщенко О.П., Вовк С.Д., Малиця А.О. 
За свою важку та добросовісну працю мають державні нагороди : Стадніченко В.Л., Балдьонок І.С., Дудзінська В.С., Іщенко М.І., Малиця М.А., Перчун Л.М., Садовніченко М.М., Шорін А.Ф., Яротник І.М., Шаповал Ю.Я., Шаповал Д.Ф. Вибрик В.Й., Білаш Д.Д., Єгоров Д.Т.
Шанують люди також своїх односельців які  приборкували Чорнобильський атом - Вибрик М.М., Дудзінський П.Я., Яровий В.О., Мухамедов В.Р. 
Під час славнозвісної Горбачовської перебудови та внаслідок реформування в КСП, господарство почало втрачати економічний розмах розвитку, що вплинуло на життєвий рівень селян. Зменшилися прибутки, знизилась трудова дисципліна та ставлення до колективної власності.
Після проголошення України незалежною занепад господарства посилився, зменшилось поголів’я тварин, припинило існування городництво та бджільництво, що привело до скорочення робочих місць. Відповідно до вимог сільськогосподарського виробництва всі землі КСП були розпайовані.  Селяни стали власниками земельних паїв, внаслідок чого отримали сертифікати на 9,58 умовних га. Отримали також і майнові сертифікати. Значна більшість селян здали свої паї в оренду СВК «Малинівське», інші утворили фермерські та одноосібні господарства. Керівники новостворених господарств села за іншими принципами і методами нарощують свій виробничий потенціал, купують техніку.
Усі недоліки реформування пройшли не безболісно для села, значна частина техніки застаріла, руйнувалося приміщення ферм,знову зменшилось поголів’я корів, та попри все господарство зберегло свою цілісність. У ці тяжкі для села роки було закрито школу, прийшов в непридатність будинок культури, опустів дитячий садок. 
Значна частина селян залишалась без роботи, багато молодих сімей виїхало з села. Разом з тим у власності багатьох сімей появилось по кілька корів, свиней це підтверджують дані переліку. До послуг населення два магазина, бібліотека , поштове відділення, клуб, дитячий садок, ФАП. 
Малинівська сільська рада утворена 1 квітня 1987 року. Головою сільської ради обрано Яротник Юлію Миколаївну , секретарем Кущ О. Й. та 25 депутатів , в такому складі сільська рада працювала два скликання.
Головою села третього та четвертого скликання став  Чернашов Віктор Васильович, секретарем Яротник Ю.М. 
Наступним головою п’ятого скликання обрано Білаша Сергія Дмитровича, секретар Малиця Лейла Володимирівна. 
Головою Малинівської сільської ради шостого скликання Яротник Едуард Анатолійович, секретар Накашидзе Лейла Володимирівна.
   В 2005 році  за підтримки голови села Чернашова Віктора Васильовича та директора ТОВ «Малинівське» Рябець Віктора Олександровича  було відкрито музейну кімнату. Почесну місію відкриття музейної кімнати було надано учаснику Великої Вітчизняної  війни – Волошину Володимиру Полікарповичу. 
Біля приміщення контори встановлено пам’ятний камінь з відповідним оформленням, на ньому петрогліф – це солярний знак який залишили предки із чотирма рівно - зростаючими променями, він є баченням нашими предками підсонячного світу: промені зростають і спадають від коляди до великодня, від Купала до зажинок і знову до коляди (камінь знайдено на Воробйовій  могилі).
Від нашої громадської позиції залежить чи збережемо багатющий рідний історико - культурний ландшафт. Адже світ , створений предками , належить нащадкам, і його слід берегти, удосконалювати та збагачувати. Ми сучасники, стоїмо на дорозі з минулого в майбутнє і саме нам належить обрати чи залишимося ми цікавими для світу чи загубимось у вихорі тисячоліть.

Директор

районного музею історії:   Світлана Вікторівна Сапок

 

На фото № 1: Засновник та директор Малинівського краєзнавчого музею- Рябець Таміла Василівна                                                 (в центрі), керівники Петрівської РДА з робочим візитом -Т.Панета та С.Завалій(зліва), сільський голова с,Малинівка- Яротник Едуард Анатолійович(зправа).

фото №2: музейні експонати української світлиці та предмети побуту 

Логін: *

Пароль: *